* * *
Клапті паперу, підхоплені вітром, мої черевики на клавішах фортепіано, оковита в прозорому склі та випадкові комахи в тарілці... Діти вбивають жаб і декламують вірші, мізинцем довбаються в носі, сплять не завжди голі, копають глибокі канави, грають в футбол, доміно, а ще лазять у шахти і гори за вчорашнім сніданком, говорять дурниці, думають мудро, опріснюють воду, ідуть в монастир і на розстріли, хропуть, підпускають під ковдру, рахують щетинки у гузні потворних Acari. Дзвоник теленька, свічечка мерехтить, серце з лівого боку. Гості вже на порозі. Почекайте, біжу...
------------------------------------------
ОПАЛЕ
Падало листя, тихо і велично, скромно і багряно. Жовтень уже догоряв. І так мені добре було, так щасливо від передчуття поцілунків, обіймів і далеких заморських країн. Пахтіло повітрям. Наливалися сизі ягоди терену. На пухкому килимі з опалого листя розкинулися груші-дички, розкотилися жовтими кульками. Який незрівняний смак у плодів лісової красуні!
А в мене вдома, на підвіконні стояли коробочки. В них мирно дрімали в очікуванні весни лялечки метеликів. Вони спізнають вічність скрізь шкло колекційного ящика. Їм не літати серед розмаітого цвіту кокеток-квіток. Але це було потім, як і булавка з найлоновою голівкою. Справжня булавка-ентомологічна, з Австрії. Бідні метелики, бідні курчатка, поросятка! Примара жалю утікає з ростучих дитячих мізків, коли бабусі кличуть обідати своїх онучат. Дивне думається мені зараз. А тоді - падало листя тихо, велично. І незрівняний присмак мого покійного дитинства танув тонесенькою цівкою в передчутті поцілунків...
------------------------------------------
ЯБЛУКА
То були червоні яблука - духмяний подих літа мого кохання. Я згадував ті купання в місячних водах і оголеність наших тіл. Струни звучали, стривожені жестом великого творця, і ми вже були не ті. А чи й були колись? Марево... Туман сновидінь заляканих джунглів і музика легесенького дотику змішувались веселковим сяйвом найдрібніших лусочок на крильцях екзотичних метеликів, нескінченним мотивом-дзижчанням золотих і смарагдових мух. Тоді ми вже осягали Сельву і ділилися кров'ю з москітами. Наші руки й підошви загрубіли від праці, а серця скаженіли від щастя. Ми залишили дім у завіхоленій Європі, щоб мовчати в зеленій хібарі. Ми хотіли наблизити небо, щоб спізнати гордливі зорі. І тоді, коли індіанський човен линув по лабіринтам гілеї, коли нічний Володар виходив на стежку, коли аромати точились із квітів п'янкої ванілі, я, не вірячи в жах, простягав свої руки до тебе. А тепер я один і прекрасний в своїй самоті, як бог. На столі тільки двійочко яблук - червоних і духмяних. Я знову удома!
Ти молода і, напевно, ще жива. Твій голос лунає далеко, а я даремно чекаю листів.
------------------------------------------
Пропонуємо також вірши Бороди
